Є своєрідні закутки на Червоноградщині. Є милі, затишні місця, де ввечері співають комарі і на темну зелень спадає м'який одсвіт вечірньої заграви. Повітря насичене несказанною ніжністю, воно переливається, як дорогий оксамит.
Сходять ароматом сади. Піднебесні красуні тополі і сосни напоїли молоду селянку з дитинства тугою за красою — і вона зросла подібна їм, подібна заграві, подібна ніжності і подібна дерзанню.
Стежка вузенька. Праворуч — очерет, ліворуч — тополі, сосни, яблуні, черешні. А спереду за безліччю зворотів, кутів спокійне плесо річки в зелених берегах.
Надвечір'я. Заснули хвилі й очерети. Ніби крізь сон кумкають жаби. У просвіті між очеретами й кущами ліщини стеляться панорами горбів.
Між ними вже залягає вечірня тінь, перебігаючи по шахових картках ячменю і проса.
А тут навколо зелень... Берег і луки, кущі й поодинокі деревця, тропічне гарбузиння і велетні-соняшники, рівні шеренги картопель, прополотих чисто й дбайливо, кучерява пшеничка-кукурудза, присадкувата капуста і просто клапті цілинної зелені забирають душу в полон.
На сади приходьте дивитися ввечері, при місяці, коли він стоїть на небосхилі, і навколо ні темно, ні видно. В усі кінці, ледь посріблені, вигаптувані тінями, розбігаються алеї: тополеві, соснові, алеї містичних верб і чорних вільх, оповитих темними шатрами хмелю.
